Вы тут:
Главная > Новости > «Герой мого часу»: Київ не гумовий

«Герой мого часу»: Київ не гумовий

Вже другий рік поспіль на екрани потрапляє принаймні одна комедійна стрічка, а це для не надто популярного жанру, ще й в контексті українського кіновиробництва нормальне таке «здобули». У 2017 Аркадій Непиталюк запрошував до селища Припутні, де бідолаха головний герой знайшов собі тих ще пригод на голову, цього року з легкої руки Тоні Ноябрьової місце зустрічі — Київ, проте не той його глянцевий бік, який ми всі воліли би бачити. Непиталюк отримав на попередньому Одеському кінофестивалі приз журі, Ноябрьова цього року поїхала із «Золотим дюком» за режисуру. Для обох це був повнометражний дебют. Якщо припустити, що ми на мить забули про такі перші спроби великої форми, як «Плем’я» Мирослава Слабошпицького чи «Син Саула» угорця Ласло Немеша, то результат вельми непоганий, еге ж?

Дія «Герою мого часу» відбувається у тих місцях, на які кияни радо б закрили очі: під’їзди спальних районів, стихійні ринки біля кінцевих станцій метро, підземні переходи, ЖЕКи. Хіпстерських кав’ярень та затишних центральних вуличок не чекайте — буде хіба що трохи ЦУМу та музей сучасного мистецтва, який не так вже далеко від під’їзду пішов: обидві локації потерпають від сміття.


Серед цього гармидеру намагається знайти своє місце під сонцем Жорік — один з тисяч «понаєхавших», що прагнуть до столиці, як до невичерпного джерела щастя й статку. Знайомий зі шкільної програми референс до Лермонтова начебто не випадковий: пересичений та знуджений Печорін біжить з Петербурга у провінцію, шукає повноти життя за межами столиці. Герой нашого часу — спраглий до красивого життя Жорік — намагається чимдуж зачепитися в Києві, та конфлікт по суті незмінний в обох епохах: непорозуміння людини й суспільства. Лермонтовський герой випадав з контексту доби через надто розвинений емоційний інтелект, недолугий Жорік наче є типовим «заробітчанином», проте деякі його вчинки й прагнення виявляються аж надто шляхетними для геть зіпсованих квартирним (музейним, фінансовим) питанням киян.
Герой мого часу, моєї країни далекий від класичного літературного героя. Він не здатен на великі почуття та рішучі вчинки. Ви спитаєте мене, чому ж він герой? Я відповім: який час, такий і герой.
Тоня Ноябрьова, режисерка

Історії Жорікових поневірянь дещо бракує цілісності: стрічку аж надто просто ділиться на три частини, наче при створенні трохи забракувало сценарного клею. А от режисерська манера у деяких сценах скидається на документальну і співіснує з постановчою дуже органічно. Ноябрьова в окремих епізодах споглядає за городянами наче Лозниця у своїх документальних роботах. Міська плинність у кадрі набуває глибшого змісту, стежити за нею на екрані виявляється набагато цікавіше, аніж у звичайному житті, коли кожен з нас стрімголов біжить по своїх справах.

«Герой мого часу» вже охрестили «народною комедією», негативна чи позитивна конотація у цього терміну — питання доволі суперечливе. Не покидає відчуття, що таке узагальнення якось підступно знецінює художню вартість, а стрічка Тоні Ноябрьової заслуговує на більш глибоке розуміння, попри доступність кіномови та простоту образів. Та й комедією стрічку називати хочеться хіба що з додатком «соціальна». Одне можна сказати напевно: «Герой мого часу» — це вдала спроба трошки затьмарити лоск мегаполісів, який гіпнотизує, а подекуди й засліплює тисячі очей, що шукають у великих містах кращої долі.

Добавить комментарий

Top