Хроніки Берлінале-2024: ґран-прі журі, розмовляючий бегемот і подорож у серце Гімалаїв

«Потреби мандрівника» (A Traveler’s Needs, реж. Хон Сан-су)

Ірис – загадкова мандрівниця без минулого і, здається, без чіткого майбутнього. Її поява на лавці в парку Сеула виглядає так само природно, як і абсолютно незрозуміло. Звідки вона прийшла, чому обрала саме це місце, і куди вона прямує – лишається таємницею. Одягнена в яскраву сукню з квітковим принтом, поверх якої накинутий зелений кардиган, Ірис водночас прагне зникнути і привернути до себе увагу. Ця гра на контрастах – ключ до фільму «Потреби мандрівника», нової роботи Хон Сан-су, що отримала ґран-прі журі Берлінале.

Ірис, у виконанні Ізабель Юппер, – це не лише персонаж, а й своєрідне відображення нашого бажання заповнювати прогалини в чужих історіях. Її мотивація здається невловимою: не маючи ані грошей, ані стабільного джерела доходу, вона вирішує викладати французьку мову. Її учні – дві корейські жінки, з якими вона проводить свої незвичайні уроки, які більше нагадують терапевтичні бесіди, ніж традиційні заняття.

Хон Сан-су знову демонструє майстерність у створенні атмосфери повсякденного сюрреалізму. Дрібні деталі стають ключовими елементами, що занурюють глядача в повільний, але глибокий ритм фільму. Проте головна загадка фільму – це сама Ірис. Її обличчя часто змінюється від тривоги до радісного просвітлення, але ми ніколи до кінця не розуміємо, що вона думає.

«Потреби мандрівника» – це фільм, який досліджує людську природу через призму абсурду і повсякденності. Ірис живе в теперішньому часі, не обтяжуючи себе минулим чи майбутнім, і Хон Сан-су нагадує нам, що це може бути наймудрішим способом існування.

• 

«Кому я належу» (Mé el Aïn, реж. Мер’ям Джубер)

Фільм «Кому я належу» – це вишукано знята драма, яка поєднує магічний реалізм із реаліями людської вразливості. Історія розгортається на фермі в північному Тунісі, де Аїша живе разом із чоловіком Брагімом та трьома синами. Однак їхній усталений побут руйнується, коли двоє старших синів вирушають на війну.

Повернення одного із синів, Мехді, разом із загадковою, мовчазною дружиною Рім, стає центральним конфліктом історії. Рім, виконана блискуче Деа Ліан, навіть через свій нікаб і відсутність діалогів, демонструє надзвичайний спектр емоцій. Її погляд – це вікно у світ травм і таємниць, що поступово огортають не лише ферму, а й усе село.

Візуальна складова фільму – це його головна сила. Камера захоплює кожну деталь: сухий, потрісканий ґрунт, м’яке світло, що пробивається крізь штори, і похмурі пейзажі, які одночасно нагадують про реальність та навіюють ілюзорність. Глядач постійно балансує між сновидіннями Аїші та реальними подіями, не завжди знаючи, де проходить межа.

Фільм не уникає складних тем, таких як насильство, релігійний фанатизм і моральні дилеми, пов’язані з війною. Особливо потужною є сцена, яка розкриває, як Мехді зустрів Рім – момент, що оголює жахливу реальність радикалізації та беззахисність жінок у таких обставинах.

«Кому я належу» – це історія про кордони любові, силу материнського інстинкту та здатність знаходити світло навіть у найтемніші моменти. Джубер запрошує глядача не просто спостерігати, а відчути на собі тягар її персонажів.

• 

«Пепе» (Pepe, реж. Нелсон Карлос Де Лос Сантос)

«Пепе» – це дотепна, несподівана і часом химерна кінематографічна пригода, що балансує між філософськими роздумами та абсурдним гумором. Фільм розповідає історію першого й єдиного бегемота, вбитого в Америці, але це лише відправна точка для дослідження глибших тем, таких як колоніалізм, екологічна криза та людська здатність створювати міфи.

Головний герой – Пепе, мертвий бегемот, голос якого (озвучений кількома акторами) веде глядача через заплутані, але захопливі епізоди його життя і смерті. Пепе знає лише дві речі: він мертвий і має бути в Африці, звідки його предків привезли за примхою наркобарона Пабло Ескобара. Однак історія Пепе розширюється за межі особистої трагедії, перетворюючись на складну фреску, в якій переплітаються голоси, культури й міфології.

Однією з ключових рис фільму є його експериментальність. Режисер відмовляється від традиційної форми розповіді, використовуючи різні техніки: зміни формату кадру, перехід між чорно-білою зйомкою та насиченими кольоровими сценами, а також нетривіальну роботу зі звуком. Зокрема, сцени, де дія відсутня на екрані, а глядач орієнтується лише на звук, підкреслюють майстерність дизайну й додають інтриги.

Пепе уособлює не лише втрачений зв’язок з Африкою, але й ширшу проблему дисбалансу між природою й цивілізацією. Попри химерність і надмірну кількість ідей, фільм залишається легким у сприйнятті, ніби перевершуючи власні обмеження. Це стрічка, яка порушує питання більше, ніж дає відповідей, але саме в цьому її сила: вона закликає думати, сприймати і почувати.

• 

«Шамбала» (Shambhala, реж. Мін Баадур Бам)

Фільм режисера Мін Баадура Бама – це кінематографічна подорож у серце Гімалаїв, яка вражає своєю візуальною красою та автентичністю зображення традиційного способу життя. Це другий повнометражний фільм режисера після успіху стрічки «Чорна курка» (офіційний претендент Непалу на «Оскар»).

Головна героїня Пема (Тінлі Лхамо) живе у традиційній поліандричній родині, одружившись із Таші та його двома молодшими братами. Їхнє життя виглядає гармонійним, поки Таші не зникає під час торгової подорожі до Лхаси. Новина про вагітність Пеми викликає сумніви у спільноти, і вона вирішує вирушити на пошуки чоловіка, щоб довести свою любов і чистоту. Її супутником стає брат чоловіка Карма (Сонам Топден), монах, який поступово переосмислює свою прив’язаність до монастирського життя.

Візуальна складова фільму заслуговує найвищої похвали. Оператор Азіз Джан Баки використовує широкий екран, повільні панорами та природне освітлення, створюючи кадри, які одночасно захоплюють дух і занурюють у величну простоту гірського життя. Від суворих засніжених ландшафтів до теплих, затишних сцен у сільських хатах – кожен кадр ніби створений для споглядання.

Проте за цією візуальною досконалістю ховається сюжет, який іноді відчувається розтягнутим. При тривалості у 150 хвилин фільм може видатися занадто неквапливим. Хоча персонажі зображені тонко і переконливо, сюжетна лінія іноді несе відчуття незавершеності.

«Шамбала» – це фільм, який варто дивитися з терпінням і відкритістю. Його сила не лише у красі картинок, а й у здатності викликати роздуми про місце людини у світі, зв’язок із традиціями та пошуки сенсу у складних життєвих обставинах. Хоча стрічка могла б виграти від більш динамічного монтажу, її візуальна складова робить її досить незабутнім досвідом.

•