Хроніки Берлінале-2024: «Золотий ведмідь», новий образ Себастіана Стена та фантастика від Брюно Дюмона

«Дагомея» (Dahomey, реж. Маті Діоп)

Переможець цьогорічного Берлінського кінофестивалю – це потужне й роздумливе кінематографічне дослідження питань колоніальної спадщини, національної ідентичності та зв’язку між минулим і сучасністю. У центрі історії – повернення 26 королівських скарбів королівства Дагомея до їхньої батьківщини, сучасної Республіки Бенін. Ці артефакти, які були викрадені французькими колоніальними військами у 1892 році, нарешті залишають Париж у листопаді 2021 року. Однак це повернення породжує низку складних питань: що ці скарби означають для нації, яка змушена була жити й розвиватися без них?

Режисерка Маті Діоп будує свій фільм як поєднання документального реалізму й філософської медитації. Глядач спостерігає за процесом передачі артефактів: від ретельного пакування в музеї Парижа до урочистого розпакування в Беніні. Камера неспішно фіксує ці моменти, підкреслюючи їхню історичну важливість і водночас буденність. Голос короля Гезо, одного з монархів Дагомеї, в уявному монолозі рефлексує про роки «ув’язнення» в чужині, додаючи глибини й символізму до матеріальних об’єктів.

Однак справжнє життя фільму розгортається під час жвавих дебатів студентів Університету Абоме-Калаві. Молоді люди палко обговорюють значення повернення скарбів: чи є цей жест від Франції лише символічним, зважаючи на тисячі інших артефактів, які залишаються у закордонних колекціях? Деякі називають це дипломатичним компромісом, інші – образою. Ще хтось наголошує, що культура Беніну існує не лише в цих матеріальних об’єктах, а й у творчості його сучасних жителів.

Діоп майстерно балансує між емоційною глибиною й інтелектуальним дискурсом, створюючи картину, що залишається в думках надовго після перегляду. «Дагомея» ставить важливі запитання не лише про долю бенінських артефактів, але й про загальні практики реституції культурних цінностей, торкаючись теми, яка резонує і в інших країнах.

• 

«Інша людина» (A Different Man, реж. Аарон Шимберг)

У центрі сюжету «Іншої людини» – амбітний актор із Нью-Йорка Едвард, який страждає від рідкісного захворювання. Вирішивши наважитися на радикальну пластичну операцію, він отримує нове обличчя, а разом із ним – і можливість розпочати нове життя. Та чи може зовнішня трансформація змінити внутрішній світ?

Режисер Аарон Шимберг створив провокаційну сатиру, що балансує між трилером і чорною комедією. Сюжет грає з ідеями самосприйняття, соціальних очікувань і того, як зовнішність формує наші стосунки зі світом. Едвард (у виконанні Себастьяна Стена) намагається побудувати нове життя після операції, але зустрічає Освальда (Адам Пірсон) – впевненого в собі чоловіка з тим самим діагнозом, якого Едвард так невтомно намагався позбутися. Освальд стає для героя не лише дзеркалом, але й своєрідною загрозою, яка змушує його переглянути своє розуміння себе.

Атмосфера фільму занурює глядача у похмурі та вузькі вулички Нью-Йорка, які стають символом замкненості й внутрішніх конфліктів героїв. Акторська гра вражає: Себастьян Стен, який отримав «Срібного ведмедя» за найкращу головну роль, передає тривожність і невпевненість свого персонажа, а Адам Пірсон з його легкістю й харизмою викликає симпатію та захоплення.

«Інша людина» – це історія про боротьбу за ідентичність у світі, який так багато уваги приділяє зовнішності. Фільм не дає простих відповідей і залишає багато питань відкритими, що робить його ще більш провокаційним і цікавим.

• 

«Імперія» (L’empire, реж. Брюно Дюмон)

Північ Франції, Опалове узбережжя. Тихе рибальське селище, де життя плине повільно й непомітно, раптово стає центром грандіозної події: народжується незвичайна дитина. Її поява запускає таємничу війну між інопланетними силами добра і зла, що розгортається просто на землі, серед буденності сільського життя.

Бруно Дюмон у своєму науково-фантастичному фільмі «Імперія» вивертає жанрові стереотипи, переносячи міжгалактичний конфлікт із далеких світів у реальність простого французького села. Тут бійці галактичних армій – це не лицарі з майбутнього, а молоді люди в джинсах і робочому одязі, які ведуть свою боротьбу з неприхованою прямолінійністю, використовуючи як зброю не лише лазерні мечі, а й сарказм та лайку.

Фільм використовує неймовірний візуальний стиль, щоб переплести буденність із величчю наукової фантастики. Гігантські космічні кораблі, які спостерігають за подіями, виглядають як архітектурні шедеври: корабель добрих нагадує величну готичну катедру, а їхній супротивник – Версальський палац на серф-дошці. Але попри масштабність цих елементів, боротьба між добром і злом залишається напрочуд приземленою – фізичність, емоції та бажання перевертають ідеалістичні плани інопланетних сил.

«Імперія» – це не лише дотепна деконструкція жанру наукової фантастики, а й філософський коментар про людське існування. Бруно Дюмон піднімає простих жителів північної Франції до рівня галактичних героїв, але водночас нагадує про те, як важливо залишатися людьми навіть серед міжзоряного хаосу.

• 

«Лазня диявола» (Des Teufels Bad, реж. Северін Фіала, Вероніка Франц)

«Лазня диявола» – це глибоко тривожна і водночас заворожуюча психологічна драма, що переносить глядача в суворий і похмурий світ Верхньої Австрії середини XVIII століття. Режисери Вероніка Франц і Северін Фіала створили кінематографічний портрет депресивного стану, укоріненого в жорстоких суспільних нормах, релігійному фанатизмі й емоційній ізоляції.

Агнес (Аня Пласчг), молода і глибоко релігійна жінка, спершу із надією входить у шлюб із Вольфом (Давід Шайд), який веде її до самітної хати в глибині лісу. Але її радість швидко зникає: Вольф відчужений і байдужий до фізичної близькості, а його владна мати (Марія Хофштеттер) жорстоко звинувачує Агнес у відсутності дітей. Атмосфера напруження наростає в кожному моменті фільму, акцентуючи увагу на суворих реаліях селянського життя, яке сповнене важкої праці, постійних обов’язків і релігійних табу.

Камера змінює акценти між природним реалізмом і статичними, майже сюрреалістичними кадрами похмурих пейзажів. Наприклад, сцена, в якій Агнес застряє в густому чорному болоті, стає символом її безвихідного становища. Її відчай і внутрішня ізоляція дедалі більше загострюються, що перетворює її емоційний стан на гнітючу в’язницю.

Фільм плавно і з тривожною точністю веде глядача до кульмінації. Без будь-якого містичного втручання чи надприродного зла, «Лазня диявола» залишається шокуюче реалістичним у своєму зображенні насильства, яке виникає як логічний, хоч і жахливий вихід із ситуації. Релігійний підтекст тут відіграє ключову роль: у світі, де самогубство вважається непростимим гріхом, вбивство може сприйматися як спосіб отримати прощення.

•