Хроніки Берлінале-2025: що по анімації
Мая, дай мені назву (Maya, donne-moi un titre, реж. Мішель Гондрі)
У Мая, дай мені назву складно говорити про сюжет у класичному сенсі — радше це потік історій, фантазій і спонтанних вигадок. Перший анімаційний повнометражний фільм Мішеля Гондрі, показаний у секції Generation Kplus Берлінале, складається з коротких ручних анімацій, які режисер створював упродовж шести років разом зі своєю донькою Маєю. Вона з’являється у кадрі, вигадує персонажів і ситуації буквально на ходу, а Гондрі потім перетворює ці імпровізації на анімаційні мініатюри. Це кіно не про завершені історії, а про сам процес мислення, гри й спільної творчості.
Дивлячись фільм, постійно ловиш себе на думці, що діти справді думають інакше. Тут немає потреби в логіці, мотивації чи причинно-наслідкових зв’язках: персонажі змінюють форму, події раптово обриваються або згортають у несподіваному напрямку, а абсурд сприймається як природний стан речей. Мая, дай мені назву сповнений дивних рішень, наївних фантазій і відверто нелогічних моментів, але саме в цьому й полягає його сила. Це не спроба «пояснити» дитяче мислення дорослій аудиторії, а радше запрошення ненадовго прийняти його правила.
Окремим досвідом став сам перегляд у залі. Більшість глядачів були приблизно того ж віку, що й Мая на екрані, і їхня реакція була абсолютно щирою: діти сміялися, вигукували, вставали зі своїх місць, аплодували, емоційно проживаючи кожну сцену. Спостерігати за цим було не менш захопливо, ніж за самим фільмом. Мабуть, кожен режисер мріє бодай раз побачити настільки безпосередню й живу реакцію на свою роботу. У випадку Гондрі відповідь здається простою: можливо, іноді треба просто змінити свою цільову аудиторію — і дозволити їй бути собою.
Космічна принцеса-лесбійка (Lesbian Space Princess, реж. Емма Гаф Гоббс і Ліла Варґізе)
Космічна принцеса-лесбійка одразу нагадує, що анімація — це далеко не завжди кіно для дітей. Повнометражний дебют Емми Гаф Гоббс і Ліли Варґізе орієнтований радше на підлітків і дорослу аудиторію, і робить це без жодних компромісів. У центрі історії — інтровертна принцеса Сайра, донька ексцентричних лесбійських королев планети Клітополіс. Коли її дівчина, мисливиця за головами Кікі, розриває стосунки, а згодом ще й потрапляє в полон до так званих Straight White Maliens, Сайра змушена вирушити в подорож, щоб врятувати кохану і, водночас, розібратися з власною невпевненістю.
Фільм працює як барвиста космічна комедія з чітко вираженим сатиричним відтінком. Тут висміюються токсичні маскулінні архетипи, кліше романтичних стосунків і навіть сама ідея героїчного квесту. При цьому стрічка не зводиться лише до набору жартів: за іронією та гротеском ховається цілком щира історія про залежність у стосунках, страх бути «занадто» і потребу навчитися існувати самостійно. Саме цей баланс між абсурдом і емоційною відкритістю робить Космічну принцесу-лесбійку несподівано теплою і живою.
Візуально фільм виглядає як яскравий, навмисно перевантажений всесвіт — з кислотними кольорами, дивними персонажами й ритмом, що не дає занудьгувати. Але попри всю карнавальність, стрічка має чітке відчуття адресата: це кіно для тих, хто впізнає себе в його жартівливій радикальності й емоційній чесності. Космічна принцеса-лесбійка не намагається бути універсальною чи «пояснювальною» — і саме в цьому її сила. Це анімація, яка дозволяє собі бути гучною, смішною і зворушливою водночас, доводячи, що жанр чудово почувається й за межами дитячої аудиторії.
