Хроніки Берлінале-2024: Україна на фестивалі

У порівнянні з минулим роком, на цьогорічному фестивалі уваги до України було набагато менше. На перший план висунулась тема Ізраїлю та Палестини. Втім, фільми українських режисерок та режисерів були представлені в різних секціях. У «Панорамі» показали стрічку «Трішки чужа» Світлани Ліщинської, у «Форумі» – «Редакцію» Романа Бондарчука та «Мирних людей» Оксани Карпович, про які і розкажу детальніше.

«Редакція» (реж. Роман Бондарчук)

Молодий біолог Юра веде тихе провінційне життя, працюючи у природничому музеї. Він живе з матір’ю, а єдиною його прикрістю є нав’язливий шанувальник матері. Одного дня, досліджуючи степи південної України у пошуках бабака, якого вважали вимерлим, Юра стає свідком підпалу. Спроби привернути увагу до несправедливості приводять його до співпраці із сенсаційним місцевим новинним порталом, і він дедалі глибше занурюється у хаос абсурдних інтриг, які, здається, ніхто не збирається розплутувати.

Другий повнометражний фільм Романа Бондарчука – це грайлива медіа- та політична сатира з нотками наукової фантастики. Стрічка одночасно абсурдна, самокритична та підривна, але сповнена тепла та віри в своїх героїв. Знята незадовго до російського вторгнення й завершена під час війни, вона майже не торкається теми бойових дій напряму, але залишається надзвичайно актуальною. Фільм майстерно демонструє сучасну Україну: її соціальні контрасти, повсякденний абсурд і боротьбу людей за право бути почутими. Режисер не боїться критично висвітлювати проблеми, які турбують суспільство, але водночас знаходить місце для тонких натяків на позитивні аспекти.

У залі, де я дивилася «Редакцію», було багато українців, які сміялися з моментів, близьких і зрозумілих їм із власного досвіду. Однак загальний комедійний тон стрічки дивно контрастує із нинішнім настроєм суспільства, що переживає війну. Це не означає, що гумор не має місця в нашому житті, але мені здалося, що режисерові поки не вдалося створити справді глибоку й дотепну комедію, яка б резонувала з сучасною аудиторією.

• 

«Мирні люди» (реж. Оксана Карпович)

Фільм Оксани Карпович «Мирні люди» показує два паралельні світи, розкриваючи масштаб війни через зіставлення образів і звуків. Камера неспішно фіксує українські села, міста, будинки та дороги, звільнені від російської окупації. Ці кадри руйнувань, які поступово наповнюються життям, стають контрастом до нормалізації жаху в медіа та викликають надію на відновлення.

Аудіоряд фільму формує сильний контрапункт до візуального. Ми чуємо записи телефонних розмов, перехоплених у 2022 році Службою безпеки України, між російськими солдатами, які перебувають на фронті, та їхніми сім’ями. Солдати зізнаються у згвалтуваннях, мародерствах і жорстоких катуваннях, а їхні родичі демонструють страхітливий рівень шовінізму, ненависті та впливу пропаганди.

Перебуваючи у кінозалі, було цікаво спостерігати за реакцією аудиторії. Українські глядачі часто сміялися, чуючи вже знайомі їм абсурдні вислови росіян. Іноземці, навпаки, були приголомшені: руйнування українських міст, зухвалі злочини та безумство російської пропаганди шокували їх.

Режисерці вдалося за допомогою простих, але потужних засобів передати реалії війни. Контраст між зруйнованими містами у візуальному ряді та російською пропагандою у звуковому зробив «Мирних людей» сильним емоційним і аналітичним висловом про російське вторгнення. Фільм залишає по собі глибоке враження, і є надія, що тепер його зможуть побачити якомога більше іноземців.

• 

«Трішки чужа» (реж. Світлана Ліщинська)

Світлана Ліщинська, режисерка родом з Маріуполя, створила дуже особистий фільм, який досліджує, як імперські політики москви впливали на національну ідентичність чотирьох поколінь жінок її родини. У стрічці кожне нове покоління виглядає дедалі більше русифікованим, аж до моменту, коли вторгнення росії в Україну змушує їх кардинально переглянути свої ідентичності.

Події фільму починаються у лютому 2022 року. Донька Світлани втікає до Лондона зі своєю дитиною і переживає екзистенційну кризу, зіткнувшись з втратою дому та невизначеністю. Мати режисерки, попри втрату Маріуполя, спокійно відмовляється від свого радянського минулого. Сама Світлана глибоко аналізує колонізовану частину своєї свідомості, шукаючи відповіді на питання, як радянський тоталітаризм і русифікація вплинули на динаміку в її родині.

«Трішки чужа» майстерно балансує між особистим і політичним. Ліщинська фокусується не стільки на механіці війни, скільки на тому, як глибокі соціальні і культурні зрушення формують ідентичність. Спогади про радянське минуле і нові виклики, які постають перед молодшими поколіннями, стають стрижнем для роздумів про те, як війна впливає на особисті зв’язки.

Світлана Ліщинська створила чуттєве дослідження людської стійкості та пошуку себе в умовах глибоких суспільних змін. «Трішки чужа» – це голос, що говорить від імені цілих поколінь українців, які навчилися знаходити своє місце у світі, залишаючись вірними собі.

•